90 років тому народився талановитий український поет Василь Симоненко. Він прожив не повних 29 літ, із них на літературну творчість припадає 10. За життя поета вийшла друком лише одна збірка, друга побачила світ тільки після його смерті. Хоча радянська влада намагалася знищити згадку про Василя Симоненка, досягнути своєї мети їй не вдалося.
19 лютого здобувачі освіти I курсу Рожищенського фахового коледжу ЛНУВМБ імені С.З.Гжицького під керівництвом куратора В’ячеслава Шевчука провели відкриту виховну годину, присвячену пам’яті одного з “найбільших шістдесятників”. Василь Симоненко є однією з найяскравіших постатей в українській літературі другої половини XX століття. Його поезія — самобутня, духовно невичерпна, мудра і прониклива, вона іде від серця самого народу.
Василь Симоненко прожив коротке, але бурхливе життя: писав казки і вірші, консультував поетів-початківців, брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях. Поет ніколи не боявся у вічі казати правду, боровся за справедливість. Він займався пошуками місць таємних поховань жертв сталінського терору і вимагав оприлюднити ці знахідки та перетворити їх в національні меморіали. Своєю активною життєвою позицією поет фактично підписав собі смертний вирок. Василь Симоненко передчував свою загибель задовго до побиття у відділку міліції. Він не вгадав дати своєї смерті лише на 1 рік.
Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.
Моє життя — розтрощене корито,
І світ для мене — каторга і кліть…
Та краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.
